Вже відгоріли своїм світлом мішані зірки
ти відпусти потріскану і чорну,
мов старезний плащ,
пустельну ніч,
котились-вішались-ревли-гули машнини,
прийшло у діловий дзижчачий Київ спрагле літо,
на сонце, що собі висіло в хмарах їхніх,
привітно розгоряючись згори,
ти кинула свою чудову тінь...
я спогадами цими тільки й жив,
я пив, я пив тебе і небо,
скільки міг,
та стане знову сірим восени,
як озеро із листям на поверхні, дні,
ділити на твої, його, мої емоції,
чи варто жити в ночах цих тоді?
Ми поки молоді, ти чуєш?
молоді, і кожен сам на сам тут зі своїм,
та все ж живе..
Останнє м"яте із кишень лаве,
сливовий бруд дорожного кафе.
невмитих поїздів,
мостів широких, втомлених надій,
і ви, в своїх машинах дорогих,
і ми, з гітарами й картинами в руках та на плечі,
калюжі довго сохли, моститься колінах на моїх
веселий та іскристий зайчик_хотілося, щоб краще б, звісно, ти,
та небуденність із очей кричить,
не продаються читані вірші о третій ранку,
і зварена до сонця спозаранку стигла кава, -
я пам"ятаю, любиш ти так само
гірку і чорну, з димом на вікні
3.06.2014.
4.48

