неділя, 30 березня 2014 р.



Вдосталь-мостів, рік під ними...

неба сирого, сірого разом з тим
і вогню на чорній, блискучій воді,
серед хмар та чужої, дикої музики...

Ніч кружляла метеликом, серед вікон її
та оков, серед велетів, серед зелені -
серце...Посміхаюся, глянувши
в те-ж-таки небо, а тоді - в глибину,
у якій що завгодно знайду...
Як і в ночі, в води є межа,
там ховаються звуки та лезо ножа,
своєрідний твій спокій, мінливі були всі
та горді, віддатись своїй свободі -
а там уже і всміхаєшся, тільки
трохи по-іншому, як важливо
в цій лункій тиші чути кроки
стрілок та тіней... Із нею були постійно
Темна пам"ять та тепла смерть.
Не було їм до того діла, хтось народжувався,
хтось страждав, а столиця й далі жила,
і вогні все горіли, горіли, доки очі її не закрились,
доки сон її не забрав...


..скільки часу потрібно,

якщо відносити його до постійноминучості, бо якщо відносити відносно неї, 
 взагалі, рівняння це неповне з нею - пустка
згори через одну в ряди мені світили люстри,
я знову не вкладаюся в бюджет, але живу ж!

ми знайомі вже стільки примарних літ, та все завжди по-різному,

які нестримні чудернацькі привиди сьогодні,
ти пам"ятаєш, як світило сонце років 6 назад?
І як усе змінилось, бачиш?
я бачу кожен день, як все кругом старіє,
та дещо навесні хоч оживе....
як рясно сипав дощ позавчорашній,
як листя падало, а двірники його збирали,
як кожен сходив з розуму по-своєму
в невтомнім місці цим,
серед великих сумних обелісків,
на яких сідає людська лінь тінню минулих днів,
як три хвилини тиші в передзимову мерзлу ніч,
як розмазаний по дну бокала коричневий темний відчай,
як ці кораблі, як усі кораблі, але не вернулись,
як усе, що в нас лишилось живого, поки ще теплого
что знає, як надовго...
не зволікай, не обертайся й не зникай !



...Київська зимова ніч - як холодний, довгий батіг

стелиться по замерзаючих тільки вночі калюжах,
дивиться пустим із блиском очей як нічне за вікном шоссе
поглядом прямо в душу, я захворів, тож
сидіти мушу усю бентежну безсонну ніч на холоднім білім вікні

3тя, суботня примхлива крихка тиша розрядиться
раптом ревом, мотора сталевим левом - повз мої вікна...
Вони ще живі у цій тиші, чуєш?
як і тебе, їх темрявою, вогнем не злякати, дихати,
шукати свою межу, - сон, сонечко, туман світанковий, сонливий
який працює, як кіллер, по затихлих вже навіть тут ночах,
вдираючись до квартир без вогню в очах,
крізь розтерте світло сліпого відчайдушного місяця сірих,
таких непомітно сирих житлових масивів,
але в кожному домі є серце, одне на 140 дверей подертих,
звичайно зачинених...

не стати би якось буденного дня причиною їхніх зборів
утрачених, покручених акціонерів,
що давно розміняли усі свої виграшні фішки, здали партнерів,
і навіть розлили марні нічні сльози...їх-то напевне добре видно
зі скляних високих балконів, на яких їм би тримарися,
та чогось-та було замало, і вони позлітали униз.
Лишається тільки цей цвіт полуничний із льодом,
грають вони, мій розірваний голос, чорне,
не сковане кримське море, чорні нічні дерева,
вулична авансцена тримає мене сьогодні...

любиш пограти в безодню? вписані в вітряну голову
усі незбагненні правила, недопите віскі із кавою
у туманом укритому барі не дає привілеїв, не розкриває
наступних карт, не спонукає до добрих справ, рятує...
ВСЕ шелестить нечутно, навіть час, під ручку лягає сьогодні сам,
до четвертої ляжу, може, посплю, може, висплюся...

тиша нічна залишається у легенях криками,
вона в очах із зеленим шаленим блиском

в далеких Подольських похилих горах,
можна думати, світ вже, напевне, ловить, - 
я впевнений, що не спіймає, тільки лишайся справжньою,
пам"ятай, - волошок на тих полях, на які ми так і не з"їздили,
ще багато, тож дочекайся літа, і ти побачиш їх у зелено-жовто і
червонувато-ніжних кольорах глибокого передзахідного неба...
роса із їхньої сині впаде на втомлені, пилом укриті ноги, 

тоді посміхнися згасаючому дню - так і є, ми іще не скорені


Горить час, горить.
Вугіллям тліє у старих очах,
і променями сонця плавить молодих,
а по собі лишає спогади та гіркий дим,
холодні спогади її сумних картин...

Мій старий добриг друг,
коваль безхмарного життя,
ти, спраглий до нанадій і творчих мук,
мені побільше неба дай,
зелених пишних лук,
гірких низьких небес,
п"янкого блюзу, - 
і тоді я буду тим, ким бачить мене світ.

Врятуй мене! влав сріблом на агаті 
імена людей, яких я завтра не забуду,
і пробач мене за щирість, тільки правду чути
ти не захочеш,

не повіриш у можливість множеного 
на мільйон нуля,
який дає нам віру в мрії й звуки,
вони щоночі падають на руки,
і образа у зошита клітини втравлюють
на сумні віки, - 
а через півгодини - до бруківки
ти перестанеш мрії бічити та сни

субота, 29 березня 2014 р.



літня ніч, спрагло п"ю твій холодний блюз диких душ,
я під ноги - там сотні калюж, та горить моє світло,
а поруч є вітер.
Я бачив, як він бавить листя столичних дерев,
я чув його шепіт, цей скрегіт, так дивно...
я знову живу,
знов багато палю, бачив сьогодні
глибокий сумний погляд, а потім - 
в небо, а потім - зорі, а потім - посмішки, літо - 
і подих вітру доносив крики
всіх тих, хтог від щастя, - від лиха там був


четвер, 27 березня 2014 р.


Повітря важко дихало, чекаючи дощу
Я мимоволі зупинився...
стояв, і стомлено дивився досхочу
на хмари, що рясну блакить ховали у собі...
Якщо б півроку тому хтось сказав тобі,
шо більш не буде в них веселих марних днів,
не буде неба і землі,
не буде болю, часом - спокою,
що в днях помруть емоції, віддавши ночі їх....
і тут-же - на своїх у темряві,
вологій та гіркій,
що розбавляється, як джин і п"ється 
нами й ними влітку й восени,
про що я розповім їм, коли біль зміню в апатію чи гнів?
Для тих, хто й справді не любив, я розповім:
тонкий маленький ніс, її легка хода,
прозоре сяйво із очей блакитних, так...
озеро, в якому я тонув, і голос....де би не почутий,
крізь сотню літ, крізь днів політ впізнаю...
бачить тільки Бог, яким воно все є насправді.
Бачили тоді його по-іншому,
коли ти відчуваєш її дихання, і грієш руки,
бо заметена, в снігу, була столиця. Дощ!
Підеш уже сьогодні!? я дочекатися не можу 
супутника у відчаї своїм, іди вже, йди!..
І не минай ніколи...хай Київ буде, наче Лондон
в туманнім спокої своїм



Сьогодні я майже не бачив теплого сонця,
сьогодні я був у собі.
Зачинявся у різних приміщеннях,
поглиблюю власні тріщини, 
крізь посмішку бачу біль...так
для чого всміхатися?
чого ж це все так відбувається, збираю свої літаки,
і сум, дертий сум в моїх рухах,
бачу всюди постаті зламані, втрачені...

Я кричу: "Скільки ще я уб"ю своїх мрій?" 
Скільки їх поміняю, а скільки роздам,
бо коли все до краплі віддам - не затримаюсь...
Пий же до ранку коктейль.
Думаю, всі ми забули, коли 
вже по-справжньому спали,
 довшими стали ці чорні провалля, дужче життя променить 
у маленьких морщинках, 
 звуки небесних машин,
докричатьсь кились би й до них,
а в наступний день я зав"яжу нову краватку,
візьму свої улюблені блискучі ножиці 
і буду врізати себе в нічне небо,
всім поставлю зелене світло в світлофорах,
самі тепер розбирайтесі зі своїй щастям та горем,
повтори, кадри, знов на плівці Менсон,
навіть серцем зараз з ним,
на перехрестях ти зустрінешся із ним,
якщо шукатимеш, якщо ще зможеш віднайти
у ньому справжнє...
Все далі у минуле, усе рясніше дощ,
все голосніші голоси, і довші тіні,
і все, що ще тримає - тільки віра
у мій болючий та єдиний
рок"н"ролл