четвер, 27 березня 2014 р.


Повітря важко дихало, чекаючи дощу
Я мимоволі зупинився...
стояв, і стомлено дивився досхочу
на хмари, що рясну блакить ховали у собі...
Якщо б півроку тому хтось сказав тобі,
шо більш не буде в них веселих марних днів,
не буде неба і землі,
не буде болю, часом - спокою,
що в днях помруть емоції, віддавши ночі їх....
і тут-же - на своїх у темряві,
вологій та гіркій,
що розбавляється, як джин і п"ється 
нами й ними влітку й восени,
про що я розповім їм, коли біль зміню в апатію чи гнів?
Для тих, хто й справді не любив, я розповім:
тонкий маленький ніс, її легка хода,
прозоре сяйво із очей блакитних, так...
озеро, в якому я тонув, і голос....де би не почутий,
крізь сотню літ, крізь днів політ впізнаю...
бачить тільки Бог, яким воно все є насправді.
Бачили тоді його по-іншому,
коли ти відчуваєш її дихання, і грієш руки,
бо заметена, в снігу, була столиця. Дощ!
Підеш уже сьогодні!? я дочекатися не можу 
супутника у відчаї своїм, іди вже, йди!..
І не минай ніколи...хай Київ буде, наче Лондон
в туманнім спокої своїм


Немає коментарів:

Дописати коментар