Іде людина, у очах її розпач.
вдягнула штори, ховає душу,
свій розбитий зимний простір,
що її потроху душить.
Рамки...скільки вас, нескромних,
падало із потрясінням?
Тріскали вони й ламались,
по собі лишали тільки
посмішки та морщинки,
що вже почали точити
яскраве зелене світло,
що било з очей людини...
Летіли кудись машини,
на вечір збирався дощ,
трималися всі пружини,
і бились об це залізо
одвічні Любов та Віра,
Надія та Любов.

Немає коментарів:
Дописати коментар