вівторок, 27 травня 2014 р.


Подих, ще один, - дихати знов легше.
Крісло затишне м"яке, 
зачудовані шепчуть вежі,
обережніше, тут усюди вологий бруд,
я воюю 10 захмарну добу із дощами
ночами самотніми з цими краплинами тут,
і моя полохлива темрява знов зароджується,
знов оформлюється, народжується
у синіючім з сірим небі...
Люди сипалися, мов кеглі, 
ще дивуєшся кожен день, як і я?
Непотрібні сухі слова, 
полохливі птахи...бувай.
Своє ліжко не застеляй,
бо ці ночі настільки довгі, 
шо і я, і ти, збожеволіли в них, безсонних.
Рами сипалися віконні,
візерунками по Подолу грає
теплий танцюючий дощ,
пам"ятаю, все це і відбулось
в цих подвір"ях крикливих доль,
почорніло і віджило, після цих
неймовірних і повних, немов вино,
як криштальні дзвенячі його
червоніли прозорі келихи,
як у морі обійми щирі й відверті,
прокидалися...я напевне
цілий рик так уже не спав,
посмихайся, и тильки так,
з часом хриплий приходить смак
цих самотніх сакральних ігор...
Тильки у сериалах та фільмах,
якщо їх про нас колись знімуть,
хай покажуть усе, від неба донизу,
хай усе проживуть, чуєш, вивезуть!
ну, а ми, не чекаючи видео,
будем пити ковтками життя!


25.05.2014

середа, 23 квітня 2014 р.



Ось тобі вся твоя свобода!
Забирай, мій коханий котик,
стань нарешті уже дорослим,
 заплітали на вечір коси
святкові зелені верби...
Неділя! тебе, завмерши, 
чують сьогодні всі!

Навіть шепіт у цій весні чути здалеку,
тож, виходячи із парадного,
навіть у покаяння дощ
не бери із собою зонт,
все, що з нами було разом, - 
залишається завжди справжнім,
на моєму лівім зап"ясті - черговий шрам,
зобов"язаний цим світам світанковим,
та міняти усе довкола
можеш навіть ти,
мій пухнастий котик!

В місто, вижате у пригодах,
в парки, поки сухі, холодні,
у біденний ранковий сум 
занеси весну!
Зачудовані, унизу мерзнуть клени,
все заснуло, та поки темно,
Кошеня! будь собі обережним, 
і частіше дзвони, напевне,
поки не розколовся світ


13.04.2014 

субота, 5 квітня 2014 р.


Навіть у лісі, - стогін всепоглинаючого
мегаполісу.
Рятуюся від нього,та від соціуму,
ловлячи сигнали втомлених дерев-примар,
і неба сірого, що сонце заховало серед хмар.

Вітаю всіх, хто наодинці з вогкою,
просякнутою ніччю темрявою,
сидить і п"є на кухні свій холодний чай, - 
ми часом на тих кухнях плавим блюз та правим час,
і зустрічаєм мрії; стираючи нудьгу холодних драм.

Повільно б"ється оповите бетоном серце столиці.
Тут тисячі знаходять щастя, сотні тисяч
тут засинають із безнадією в очах.
А по суботах по околицях
зривають простір криками,
і кидають, уже не намагаючись дістати зорі,
на дно своїх пляшок порожніх влісну долю.

Всі літні справи та нав"язливість
вже скоро розмаже осінь,
дощем сфарбує стіни,
асфальт укриє посіріле листя,
а люди стануть менше посміхатися,
і на дощі валити втому власних тіл,
та тільки восени я п"ю вино,
єднаючи його з меланхолією та творчістю,
 і, проускаючи крізь себе осінь,
лишаюся тим самим все одно

четвер, 3 квітня 2014 р.

......Пустий вечір, пусті вчинки,
і алкоголь на цих зупинках
уже втомився, але пив,
а звідси, - і мостів не видно
колись великої та розмаїтої і зараз,
омріяної у піснях столиці,
в яку приїхав подивитись,
лишившись там на півжиття.
Немає саме тут трамвайних колій,
на перехрестях лиш дроти тримають небо,
як непомітно стало темно,
а я із дому - ні на крок,
чекаю на чужий дзвінок,
беру іще один акорд,
мій вечір блюзовий горить,
я вимикаю світло,
нехай сховає все, що наболіло,
залишить попіл та вогонь.
Тягнулись, жадібно чекаючи на правду, літні дні,
і знизу, й зверху посміхались їм усі гітари,
свободою в цю темряву кричали
повз дощ, його потоки-трассери,
і віді скла вібрацією - шум озера
повз те, як йшла вонеа, й приходила,
ішла і поверталась знов.


Як мої справи? був у місті.
Бачив бруд його вулиць,
бачив, як потонула твоя теплота,
йде сніг у розмовах,
і я загорнувся у плащ, немов в ковдру,
дивився на захід,носив за собою думки,
все тратив, на людях ховав ярлики,
зрослася з плечима гітара, а голос із нею,
на лавках мостилися молодь та темінь,
і звук кришталю, - в заклопотану зелень,
невтомно туман осідав по озерах,
щовечора з сонцем у піжмурки гралась трава,
останні сьогодні ми скажемо знову слова,
гуляє пустельна чума 
по вечірніх крикливих дворах,
подивися на зорі в повітрі холоднім, прозорім,
зроби ще півкроку до краю, і з темного дна,
зачерпни до долонь його солі,
на "Київській Правді" бавились-гнулись тополі,
місто знов розкривалось для когось із різнох сторін,
а я....закриваюсь руками від тіней, вогнів, а тоді, 
що ж тоді ти побачиш у погляді через три дні,
божевілля?
На очі поклали монети колись мідні, 
додали у них алкоголю,
і темно-зеленого кольору справжньої болі 
вливали потроху до них .
Тому поставали щоранку й ламались щонощі,
не в змозі сховати у тиші емоцій,
не в змозі тримати хоч якось контроль.

Іде людина, у очах її розпач.
вдягнула штори, ховає душу,
свій розбитий зимний простір,
що її потроху душить.

Рамки...скільки вас, нескромних,
падало із потрясінням?
Тріскали вони й ламались,
по собі лишали тільки

посмішки та морщинки,
що вже почали точити
яскраве зелене світло,
що било з очей людини...

Летіли кудись машини, 
на вечір збирався дощ,
трималися всі пружини,
і бились об це залізо

одвічні Любов та Віра,
Надія та Любов.



...І...як же усе міняється?

Дійшовши до самого краю, ніколи
не обертайся! В повітрі холоднім моїм
розлетілася грая столичних пташок-ліхтарів,
серед клумб його, автошляхів
я, загублений, все тримаю її
за примарну, згасаючу тінь...
цей весінній ,яскравогарячий біль, а колись,
що ж було колись?

Ось коли важко, тоді й обертайся у спогади,
знаходь у старих емоціях
те, вже тускніюче, сьогодення колишнього...
запалити свічки, і у тиші,
такій випадковій,
палити усі листи, обійнявши власний вогонь...

Але все тримається, як і ми.
Серед літа чи серед зими
по-різному бентежний, такий
неймовірно живий часом світ
близко-блииизько дихає,
затуляє ці чорні діри,
на які не знайти питань,
і в чорнильній тиші я засну,
та до понеділка не посміхатимусь,але віритиму
не дивитимусь в твої очі, але любитиму

19.11.2013 (23.09.)