пʼятниця, 19 грудня 2014 р.



День, почавшись із п’ятої,
 грів холодним світанком
Та терпкою чорною кавою,
Рельси ховались за теплими шпалами,
Спати доводиться похапцем, мало,
Сіро-зелені дні,
Тільки горять вогні, посміхаючись світлом
Світлих чужих авто, що заквітчані прапором…
Все ще в останнім запалі,
Вкриті ранковим градом,
Змерзлі під банкоматом,
Тіні в канадсько-кленовім тягучім
Холодному зорянім парку,
Зранку на мерсах
В’їжджаючи в мерзлу Раду,
Символ зрадливих слів,
Пам’ятають і бачать ті самі хмари,
Сірі з ранковим птахи в вічі дивились мені,
Грізних небесних орлів угорі небагато,
І попри біль, ледь прикритий торішньою ватою,
Все засвітилось, навколо звучали
В ламкому повітрі команди,
Стояв та стоїть запах копоті,
Новорічні та сиві карпатські гори!
Вашим диханням ці ворони
Скоро в теплі краї зтечуть,
Якщо ми їх з кордонів тут,
Усміхнувшись, відпустим…
…Червоніла червона нитка,
Скрипне-гримне моя калітка
У приватну дитячу ніч,
Задзвенить, загудить в ліхтарях почорнілих
 закоптюжений східний вітер,
хоч уже ми у те й не віримо,
а візьмемо зранку, й прокинемось,
і мені, дивнім мрійнику, віриться,
встнем, глянемо, плюнемо, візьмемось,
постараємось, - перекинемо
з ніг на голову цілий світ
19.12.2014

понеділок, 14 липня 2014 р.


Скільки сьогодні бачив людей,
в скільки дивився очей на Хрещатику, 
в переході мій день потонув,
я кричав до цих труб
в напівтемряву, бавлюся з ревером, сумно...
чоний чехол на підлозі гранітній,
Revo, ніяких квітів,
посміхаюся після "Тримай",
закурюю свій Parlament - і знов до них...
тягнуться довгі липневі дні, 
кохання завтра відправлю 
у теплий Львів бандероллю,
доберусь - виловлю його,
викрою з плівки
в останній пастельний сезон.
І знову я тут, за розбитим столом,
спрага вина, - без кохання, знаки,
я тримаю тебе на руках,
і все ж нікуди не дінусть,
жили й дивились, ходили, молились
і добре, що хоч байдужого чужого щастя
у очах їх було достатньо,
що все ще не втрачене,
ящо серед 100 їхніх пар 
бачиш справжню, шалену Любов,
в якій навіть спраглий серпень 
холоне за кожним ударом,
я втомлено відкладу гітару,
струни щасливо блищали,
я посміхаюся їм...
з вами усе життя; покладіть мене 
в разі чого з гітарою, чуєте?
рок"н"ролл з тими рваними струнами,
а не кончений траурний марш,
джин або на крайняк коньяк
у прозорих стаканах із льодом,
радіо Rok's без реклами 
сталеві гітарні струни 
і справжні тільки друзі,
а далі, - будь, що буде,
я був і лишусь молодим

21.08.2013

вівторок, 24 червня 2014 р.


Вже відгоріли своїм світлом мішані зірки
ти відпусти  потріскану і чорну,
мов старезний плащ,
пустельну ніч,
котились-вішались-ревли-гули машнини,
прийшло у діловий дзижчачий Київ спрагле літо,
на сонце, що собі висіло в хмарах їхніх,
привітно розгоряючись згори,
ти кинула свою чудову тінь...
я спогадами цими тільки й жив,
я пив, я пив тебе і небо,
скільки міг,
та стане знову сірим восени,
як озеро із листям на поверхні, дні,
ділити на твої, його, мої емоції,
чи варто жити в ночах цих тоді?
Ми поки молоді, ти чуєш?
молоді, і кожен сам на сам тут зі своїм,
та все ж живе..
Останнє м"яте із кишень лаве,
сливовий бруд дорожного кафе.
невмитих поїздів,
мостів широких, втомлених надій,
і ви, в своїх машинах дорогих,
і ми, з гітарами й картинами в руках та на плечі,
калюжі довго сохли,  моститься колінах на моїх
веселий та іскристий зайчик_хотілося, щоб краще б, звісно, ти,
та небуденність із очей кричить,
не продаються читані вірші о третій ранку,
і зварена до сонця спозаранку стигла кава, - 
я пам"ятаю, любиш ти так само
гірку і чорну, з димом на вікні

3.06.2014. 
4.48

Прокидайся!
гойдались качелі у млоснім парку.
зеленім, ігристім та терпким,  немов вино
 з пекучим присмаком пастельний чистий сон,
моя навіжена, бентежна, жива Любов,
 і всі хто тут жили. в пожовклих, трісканих,
мов старе скло спекотних днях,
 втомившись бути у сирих ночах одна,
ти здашся
 люди бо часто обирають кількість,
  а не якість, жасмін зацвів,
пустивши зірочки сріблясті,
оновлений в кишені м"ятий паспорт,
з підкладкою. з рекламою, з підкастом
побачимо, чого насправді варті ви,
тримайтеся за крісла за свої,
ми вже йдемо!
Усе, що наболіло, несемо в брудних руках,
пустеля з болем б"ється у очах,
самі нас довели до пустоти?
Тепер побачите, до чого всі ці сни,
Тепер почуєте, для чого восени клекоче п"яний дош,
чому плететься вздовж моїх дорог
по чорних та блискучих проводах
злий дикий виноград,
не охолов, а тільки нагадав, плющем самотнім
огорнув мене, і морем став
твій теплий блюз,
я ваших посмішок та масок не боюсь,
підходьте ближче до своїх озер, калюж,
дивіться, бо тільки ми міняєм зараз тут і тишу,
а навкруги, - самі лиш одиниці,
одні лиш одиниці та нулі

вівторок, 27 травня 2014 р.


Подих, ще один, - дихати знов легше.
Крісло затишне м"яке, 
зачудовані шепчуть вежі,
обережніше, тут усюди вологий бруд,
я воюю 10 захмарну добу із дощами
ночами самотніми з цими краплинами тут,
і моя полохлива темрява знов зароджується,
знов оформлюється, народжується
у синіючім з сірим небі...
Люди сипалися, мов кеглі, 
ще дивуєшся кожен день, як і я?
Непотрібні сухі слова, 
полохливі птахи...бувай.
Своє ліжко не застеляй,
бо ці ночі настільки довгі, 
шо і я, і ти, збожеволіли в них, безсонних.
Рами сипалися віконні,
візерунками по Подолу грає
теплий танцюючий дощ,
пам"ятаю, все це і відбулось
в цих подвір"ях крикливих доль,
почорніло і віджило, після цих
неймовірних і повних, немов вино,
як криштальні дзвенячі його
червоніли прозорі келихи,
як у морі обійми щирі й відверті,
прокидалися...я напевне
цілий рик так уже не спав,
посмихайся, и тильки так,
з часом хриплий приходить смак
цих самотніх сакральних ігор...
Тильки у сериалах та фільмах,
якщо їх про нас колись знімуть,
хай покажуть усе, від неба донизу,
хай усе проживуть, чуєш, вивезуть!
ну, а ми, не чекаючи видео,
будем пити ковтками життя!


25.05.2014

середа, 23 квітня 2014 р.



Ось тобі вся твоя свобода!
Забирай, мій коханий котик,
стань нарешті уже дорослим,
 заплітали на вечір коси
святкові зелені верби...
Неділя! тебе, завмерши, 
чують сьогодні всі!

Навіть шепіт у цій весні чути здалеку,
тож, виходячи із парадного,
навіть у покаяння дощ
не бери із собою зонт,
все, що з нами було разом, - 
залишається завжди справжнім,
на моєму лівім зап"ясті - черговий шрам,
зобов"язаний цим світам світанковим,
та міняти усе довкола
можеш навіть ти,
мій пухнастий котик!

В місто, вижате у пригодах,
в парки, поки сухі, холодні,
у біденний ранковий сум 
занеси весну!
Зачудовані, унизу мерзнуть клени,
все заснуло, та поки темно,
Кошеня! будь собі обережним, 
і частіше дзвони, напевне,
поки не розколовся світ


13.04.2014 

субота, 5 квітня 2014 р.


Навіть у лісі, - стогін всепоглинаючого
мегаполісу.
Рятуюся від нього,та від соціуму,
ловлячи сигнали втомлених дерев-примар,
і неба сірого, що сонце заховало серед хмар.

Вітаю всіх, хто наодинці з вогкою,
просякнутою ніччю темрявою,
сидить і п"є на кухні свій холодний чай, - 
ми часом на тих кухнях плавим блюз та правим час,
і зустрічаєм мрії; стираючи нудьгу холодних драм.

Повільно б"ється оповите бетоном серце столиці.
Тут тисячі знаходять щастя, сотні тисяч
тут засинають із безнадією в очах.
А по суботах по околицях
зривають простір криками,
і кидають, уже не намагаючись дістати зорі,
на дно своїх пляшок порожніх влісну долю.

Всі літні справи та нав"язливість
вже скоро розмаже осінь,
дощем сфарбує стіни,
асфальт укриє посіріле листя,
а люди стануть менше посміхатися,
і на дощі валити втому власних тіл,
та тільки восени я п"ю вино,
єднаючи його з меланхолією та творчістю,
 і, проускаючи крізь себе осінь,
лишаюся тим самим все одно

четвер, 3 квітня 2014 р.

......Пустий вечір, пусті вчинки,
і алкоголь на цих зупинках
уже втомився, але пив,
а звідси, - і мостів не видно
колись великої та розмаїтої і зараз,
омріяної у піснях столиці,
в яку приїхав подивитись,
лишившись там на півжиття.
Немає саме тут трамвайних колій,
на перехрестях лиш дроти тримають небо,
як непомітно стало темно,
а я із дому - ні на крок,
чекаю на чужий дзвінок,
беру іще один акорд,
мій вечір блюзовий горить,
я вимикаю світло,
нехай сховає все, що наболіло,
залишить попіл та вогонь.
Тягнулись, жадібно чекаючи на правду, літні дні,
і знизу, й зверху посміхались їм усі гітари,
свободою в цю темряву кричали
повз дощ, його потоки-трассери,
і віді скла вібрацією - шум озера
повз те, як йшла вонеа, й приходила,
ішла і поверталась знов.


Як мої справи? був у місті.
Бачив бруд його вулиць,
бачив, як потонула твоя теплота,
йде сніг у розмовах,
і я загорнувся у плащ, немов в ковдру,
дивився на захід,носив за собою думки,
все тратив, на людях ховав ярлики,
зрослася з плечима гітара, а голос із нею,
на лавках мостилися молодь та темінь,
і звук кришталю, - в заклопотану зелень,
невтомно туман осідав по озерах,
щовечора з сонцем у піжмурки гралась трава,
останні сьогодні ми скажемо знову слова,
гуляє пустельна чума 
по вечірніх крикливих дворах,
подивися на зорі в повітрі холоднім, прозорім,
зроби ще півкроку до краю, і з темного дна,
зачерпни до долонь його солі,
на "Київській Правді" бавились-гнулись тополі,
місто знов розкривалось для когось із різнох сторін,
а я....закриваюсь руками від тіней, вогнів, а тоді, 
що ж тоді ти побачиш у погляді через три дні,
божевілля?
На очі поклали монети колись мідні, 
додали у них алкоголю,
і темно-зеленого кольору справжньої болі 
вливали потроху до них .
Тому поставали щоранку й ламались щонощі,
не в змозі сховати у тиші емоцій,
не в змозі тримати хоч якось контроль.

Іде людина, у очах її розпач.
вдягнула штори, ховає душу,
свій розбитий зимний простір,
що її потроху душить.

Рамки...скільки вас, нескромних,
падало із потрясінням?
Тріскали вони й ламались,
по собі лишали тільки

посмішки та морщинки,
що вже почали точити
яскраве зелене світло,
що било з очей людини...

Летіли кудись машини, 
на вечір збирався дощ,
трималися всі пружини,
і бились об це залізо

одвічні Любов та Віра,
Надія та Любов.



...І...як же усе міняється?

Дійшовши до самого краю, ніколи
не обертайся! В повітрі холоднім моїм
розлетілася грая столичних пташок-ліхтарів,
серед клумб його, автошляхів
я, загублений, все тримаю її
за примарну, згасаючу тінь...
цей весінній ,яскравогарячий біль, а колись,
що ж було колись?

Ось коли важко, тоді й обертайся у спогади,
знаходь у старих емоціях
те, вже тускніюче, сьогодення колишнього...
запалити свічки, і у тиші,
такій випадковій,
палити усі листи, обійнявши власний вогонь...

Але все тримається, як і ми.
Серед літа чи серед зими
по-різному бентежний, такий
неймовірно живий часом світ
близко-блииизько дихає,
затуляє ці чорні діри,
на які не знайти питань,
і в чорнильній тиші я засну,
та до понеділка не посміхатимусь,але віритиму
не дивитимусь в твої очі, але любитиму

19.11.2013 (23.09.)

Я багато пишу про небо
Прокидалась весна,і зеленим
із землі визирало життям,
різнокольорове...
я дивився в постарілі на моїх молодих очах
потріскані рідні люблячі очі,
сховалось за хату ще не тепле,
та радісне й світле сонце,
третій день дивлюсь на весну
в засинаючим на ніч небі,
а тоді знов задер голову, - а там зірки,
хазяйнує молодий місяць,
тіні й очі фарбує сріблом,
залишаючи тільки точки,
світляків порожній ночі тьмяного світла...
У дворі, із якого давно вже виріс,
мов спеціально для мене,
було тихо, закуривши,
притуляюсь спиною до такого знайомого стовбура,
з перших здертих колін -  поряд.
Сиділи, дивилися в затихлий двір,
у поки ще мирне дотепер небо,
порізане кромкою п"ятиповерхівки,
весняно-сапфірно-зелене...
Очікують всі довгих потрібних змін
у дивній, як завжди, весні,
здебільшого мовчать, думають...
дивлюсь на дерева, сторожі постаті,
 з раннім  якимось сумом...
небесна сотня, я вас не забуду, а вони?
Дощ сіє шостийй день,
я дивлюся на нову сторінку списаного лініями зошита,
емоції різні,
дивний наш патріотизм до беззаконня влади, аж дивно,
та любимо її, не їх, за цей хаос.
Північно-східний вітер, 
південно-східний напрямок,
і як уже там не склалося,
дитинство смішне віддалялося,
а веселкових сподівань було все менше
Знання народжувалось.

неділя, 30 березня 2014 р.



Вдосталь-мостів, рік під ними...

неба сирого, сірого разом з тим
і вогню на чорній, блискучій воді,
серед хмар та чужої, дикої музики...

Ніч кружляла метеликом, серед вікон її
та оков, серед велетів, серед зелені -
серце...Посміхаюся, глянувши
в те-ж-таки небо, а тоді - в глибину,
у якій що завгодно знайду...
Як і в ночі, в води є межа,
там ховаються звуки та лезо ножа,
своєрідний твій спокій, мінливі були всі
та горді, віддатись своїй свободі -
а там уже і всміхаєшся, тільки
трохи по-іншому, як важливо
в цій лункій тиші чути кроки
стрілок та тіней... Із нею були постійно
Темна пам"ять та тепла смерть.
Не було їм до того діла, хтось народжувався,
хтось страждав, а столиця й далі жила,
і вогні все горіли, горіли, доки очі її не закрились,
доки сон її не забрав...


..скільки часу потрібно,

якщо відносити його до постійноминучості, бо якщо відносити відносно неї, 
 взагалі, рівняння це неповне з нею - пустка
згори через одну в ряди мені світили люстри,
я знову не вкладаюся в бюджет, але живу ж!

ми знайомі вже стільки примарних літ, та все завжди по-різному,

які нестримні чудернацькі привиди сьогодні,
ти пам"ятаєш, як світило сонце років 6 назад?
І як усе змінилось, бачиш?
я бачу кожен день, як все кругом старіє,
та дещо навесні хоч оживе....
як рясно сипав дощ позавчорашній,
як листя падало, а двірники його збирали,
як кожен сходив з розуму по-своєму
в невтомнім місці цим,
серед великих сумних обелісків,
на яких сідає людська лінь тінню минулих днів,
як три хвилини тиші в передзимову мерзлу ніч,
як розмазаний по дну бокала коричневий темний відчай,
як ці кораблі, як усі кораблі, але не вернулись,
як усе, що в нас лишилось живого, поки ще теплого
что знає, як надовго...
не зволікай, не обертайся й не зникай !



...Київська зимова ніч - як холодний, довгий батіг

стелиться по замерзаючих тільки вночі калюжах,
дивиться пустим із блиском очей як нічне за вікном шоссе
поглядом прямо в душу, я захворів, тож
сидіти мушу усю бентежну безсонну ніч на холоднім білім вікні

3тя, суботня примхлива крихка тиша розрядиться
раптом ревом, мотора сталевим левом - повз мої вікна...
Вони ще живі у цій тиші, чуєш?
як і тебе, їх темрявою, вогнем не злякати, дихати,
шукати свою межу, - сон, сонечко, туман світанковий, сонливий
який працює, як кіллер, по затихлих вже навіть тут ночах,
вдираючись до квартир без вогню в очах,
крізь розтерте світло сліпого відчайдушного місяця сірих,
таких непомітно сирих житлових масивів,
але в кожному домі є серце, одне на 140 дверей подертих,
звичайно зачинених...

не стати би якось буденного дня причиною їхніх зборів
утрачених, покручених акціонерів,
що давно розміняли усі свої виграшні фішки, здали партнерів,
і навіть розлили марні нічні сльози...їх-то напевне добре видно
зі скляних високих балконів, на яких їм би тримарися,
та чогось-та було замало, і вони позлітали униз.
Лишається тільки цей цвіт полуничний із льодом,
грають вони, мій розірваний голос, чорне,
не сковане кримське море, чорні нічні дерева,
вулична авансцена тримає мене сьогодні...

любиш пограти в безодню? вписані в вітряну голову
усі незбагненні правила, недопите віскі із кавою
у туманом укритому барі не дає привілеїв, не розкриває
наступних карт, не спонукає до добрих справ, рятує...
ВСЕ шелестить нечутно, навіть час, під ручку лягає сьогодні сам,
до четвертої ляжу, може, посплю, може, висплюся...

тиша нічна залишається у легенях криками,
вона в очах із зеленим шаленим блиском

в далеких Подольських похилих горах,
можна думати, світ вже, напевне, ловить, - 
я впевнений, що не спіймає, тільки лишайся справжньою,
пам"ятай, - волошок на тих полях, на які ми так і не з"їздили,
ще багато, тож дочекайся літа, і ти побачиш їх у зелено-жовто і
червонувато-ніжних кольорах глибокого передзахідного неба...
роса із їхньої сині впаде на втомлені, пилом укриті ноги, 

тоді посміхнися згасаючому дню - так і є, ми іще не скорені


Горить час, горить.
Вугіллям тліє у старих очах,
і променями сонця плавить молодих,
а по собі лишає спогади та гіркий дим,
холодні спогади її сумних картин...

Мій старий добриг друг,
коваль безхмарного життя,
ти, спраглий до нанадій і творчих мук,
мені побільше неба дай,
зелених пишних лук,
гірких низьких небес,
п"янкого блюзу, - 
і тоді я буду тим, ким бачить мене світ.

Врятуй мене! влав сріблом на агаті 
імена людей, яких я завтра не забуду,
і пробач мене за щирість, тільки правду чути
ти не захочеш,

не повіриш у можливість множеного 
на мільйон нуля,
який дає нам віру в мрії й звуки,
вони щоночі падають на руки,
і образа у зошита клітини втравлюють
на сумні віки, - 
а через півгодини - до бруківки
ти перестанеш мрії бічити та сни

субота, 29 березня 2014 р.



літня ніч, спрагло п"ю твій холодний блюз диких душ,
я під ноги - там сотні калюж, та горить моє світло,
а поруч є вітер.
Я бачив, як він бавить листя столичних дерев,
я чув його шепіт, цей скрегіт, так дивно...
я знову живу,
знов багато палю, бачив сьогодні
глибокий сумний погляд, а потім - 
в небо, а потім - зорі, а потім - посмішки, літо - 
і подих вітру доносив крики
всіх тих, хтог від щастя, - від лиха там був


четвер, 27 березня 2014 р.


Повітря важко дихало, чекаючи дощу
Я мимоволі зупинився...
стояв, і стомлено дивився досхочу
на хмари, що рясну блакить ховали у собі...
Якщо б півроку тому хтось сказав тобі,
шо більш не буде в них веселих марних днів,
не буде неба і землі,
не буде болю, часом - спокою,
що в днях помруть емоції, віддавши ночі їх....
і тут-же - на своїх у темряві,
вологій та гіркій,
що розбавляється, як джин і п"ється 
нами й ними влітку й восени,
про що я розповім їм, коли біль зміню в апатію чи гнів?
Для тих, хто й справді не любив, я розповім:
тонкий маленький ніс, її легка хода,
прозоре сяйво із очей блакитних, так...
озеро, в якому я тонув, і голос....де би не почутий,
крізь сотню літ, крізь днів політ впізнаю...
бачить тільки Бог, яким воно все є насправді.
Бачили тоді його по-іншому,
коли ти відчуваєш її дихання, і грієш руки,
бо заметена, в снігу, була столиця. Дощ!
Підеш уже сьогодні!? я дочекатися не можу 
супутника у відчаї своїм, іди вже, йди!..
І не минай ніколи...хай Київ буде, наче Лондон
в туманнім спокої своїм



Сьогодні я майже не бачив теплого сонця,
сьогодні я був у собі.
Зачинявся у різних приміщеннях,
поглиблюю власні тріщини, 
крізь посмішку бачу біль...так
для чого всміхатися?
чого ж це все так відбувається, збираю свої літаки,
і сум, дертий сум в моїх рухах,
бачу всюди постаті зламані, втрачені...

Я кричу: "Скільки ще я уб"ю своїх мрій?" 
Скільки їх поміняю, а скільки роздам,
бо коли все до краплі віддам - не затримаюсь...
Пий же до ранку коктейль.
Думаю, всі ми забули, коли 
вже по-справжньому спали,
 довшими стали ці чорні провалля, дужче життя променить 
у маленьких морщинках, 
 звуки небесних машин,
докричатьсь кились би й до них,
а в наступний день я зав"яжу нову краватку,
візьму свої улюблені блискучі ножиці 
і буду врізати себе в нічне небо,
всім поставлю зелене світло в світлофорах,
самі тепер розбирайтесі зі своїй щастям та горем,
повтори, кадри, знов на плівці Менсон,
навіть серцем зараз з ним,
на перехрестях ти зустрінешся із ним,
якщо шукатимеш, якщо ще зможеш віднайти
у ньому справжнє...
Все далі у минуле, усе рясніше дощ,
все голосніші голоси, і довші тіні,
і все, що ще тримає - тільки віра
у мій болючий та єдиний
рок"н"ролл